|
Частина 1
Василь ШПІЦЕР, Володимир МОРОЗ
КРАЙОВИЙ ПРОВІДНИК ВОЛОДИМИР
ТИМЧІЙ-ЛОПАТИНСЬКИЙ
ВСТУП
З-поміж багатьох визначних діячів національно-визвольної боротьби першої половини ХХ століття одне з чільних місць посідає Володимир Тимчій-“Лопатинський”, який займав пости Провідника першого звена Юнацтва ОУН у Стрийській ґімназії, організаційного референта повітового і окружного проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової Екзекутиви (КЕ) Західних Українських Земель (ЗУЗ) і, нарешті, Крайового Провідника та члена Революційного Проводу ОУН. Ставши керівником організації у Західній Україні перед початком Другої світової війни, він підготував і очолив повстання націоналістів за створення незалежної Української Держави. Збройні відділи ОУН відіграли важливу роль в самообороні населення від грабунку польськими жовнірами, здобули значну кількість зброї і боєприпасів. Позиція В. Тимчія-“Лопатинського” багато важила для переходу ОУН на революційний шлях боротьби і створення нового Проводу на чолі із Степаном Бандерою. Заслуги В. Тимчія перед українським народом увічнені у пісні-баладі “Як Лопатинський з-за кордону” про його геройську смерть у 1940 р. Ця пісня стала справді народною – її повсюдно співали в Західній Україні. Хоча ім’я Володимира Тимчія-“Лопатинського” знане в історичній науці, проте його життєвий шлях досі залишається практично невідомим загалові.
Щоб заповнити цю прогалину, автори на підставі опрацювання значної кількості документів, спогадів, наукових та популярних публікацій пропонують увазі читача дослідження про життя і діяльність Крайового Провідника ОУН Володимира Тимчія-“Лопатинського” та керованої ним Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель.
До написання цієї книги спонукало прагнення віддати належну шану поколінню, яке присвятило усе своє життя благородній справі – боротьбі за волю України. Хоча серед найактивніших учасників змагань за національне визволення України переважно були молоді хлопці й дівчата, небагатьом з них пощастило дожити до здійснення мети всього свого життя – проголошення незалежності України. Чимало з них загинуло в жорстокій боротьбі, інші перейшли через тюрми і концтабори, втратили там своє здоров’я, але не втратили сили духу.
На превеликий жаль, влада в Україні сьогодні демонструє байдужість як до живих учасників цих героїчних подій, так і до історичного визнання та вшанування боротьби ОУН і УПА проти поневолювачів України – Польщі, Німеччини, Угорщини і Росії-СССР. Натомість з екранів телевізорів, зі сторінок газет та журналів активно пропаґується бездуховність, культ “золотого теляти” та космополітизм. Майбутнє Української Держави в руках молодих людей, тому надзвичайно важливо, щоб вони знали історію України, пам’ятали й шанували людей, що боролися за незалежність рідної землі, брали з них приклад. Допомогти їм в цьому покликана наша книга.
Для повнішого розуміння явища українського націоналізму зроблено екскурс в минуле і показано деякі моменти громадсько-політичного життя Стрийщини. До зростання національної свідомості населення максимум праці доклали визначні діячі Олекса Бобикевич, Михайло Кравців, Остап Нижанківський, Євген Олесницький і багато інших. Не зупиняючись на докладному аналізі процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст., що вже зроблено в українській історичній науці, пропонуємо увазі читача уривки із спогадів Євгена Олесницького “Сторінки мого життя”, які містять ряд цінних та актуальних міркувань і спостережень.
Основна ж частина книги стосується безпосередньо Володимира Тимчія – його родини, рідного села, а насамперед – діяльності в Організації Українських Націоналістів на Стрийщині і всій Західній Україні. Окремий розділ присвячено Петрові Дмитришину – близькому другові і сподвижнику В. Тимчія, чоловікові його сестри Розини.
В процесі написання цієї книги авторам довелося ознайомитись з великим обсягом джерел та літератури, що дало змогу зібрати і систематизувати значний фактичний матеріал, практично недоступний за часів СССР. При його опрацюванні відразу впало у вічі, як неправдиво радянська історія показувала діяльність ОУН і у властивій більшовикам брехливій манері навішувала на Організацію різноманітні неґативні тавра. Суспільство зомбували на ненависть до “українських буржуазних націоналістів”, проти яких боролись “благородні” чекісти. Що ж було насправді?
Почнемо з тавра “буржуазний націоналізм”. Епітет “буржуазний” більшовицькі вчені-історики та ідеологи додали, мабуть, для того, щоб викликати ще більшу класову, вже на рівні підсвідомості, лють до цієї організації у люмпену. Це навіть не завуальована, а просто безсоромна брехня, бо практично всі члени ОУН походили з селянських, робітничих та священичих родин. Щодо економічної програми ОУН, то вона також далека від “буржуазно-ліберальної” – державна власність на великі підприємства, надра, ліси, ріки та певну категорію земель; приватна власність у сільському гоподарстві; реґульована державою ринкова економіка. А також безоплатні освіта та медицина, забезпечена старість. Не зайвим буде нагадати, що в СССР, який вже у своїй назві передбачав соціальний захист громадян, пенсію селянам почали виплачувати лише через 50 літ будівництва того соціалізму. Розмір пенсії становив аж … 12 рублів – вартість одних штанів.
Якщо вважати націоналізмом любов до свого народу, до рідної мови, культури, обрядів – саме те, що пропаґувала ОУН, – то хіба не є націоналістами всі народи світу, від албанців та американців до якутів та японців? Очевидно, що не є націоналізмом дії великодержавних більшовиків, які спільно з лакеями-інородцями зросійщували все, що існувало під “серпом і молотом”. Це – класичний шовінізм. Зовсім недавно радянські демагоги стверджували, що людина, яка знає лише одну мову (російську) є інтернаціоналістом, а хто знає дві й більше мов, але воліє спілкуватися рідною (не російською) – є націоналістом.
Ще одна велика неправда про ОУН, поширювана більшовицькою пропаґандою, – це те, що українські націоналісти перебували на службі у фашистів. Виникає бажання відповісти словами апостола Матвія: “Лицеміре, спочатку вийми колоду з власного ока, а тоді будеш добре бачити, як вийняти сучок з ока брата твого”. Тепер всі знають, що саме змова Москви і Берліна дала старт Другій світовій війні і дозволила СССР збільшити свої території за рахунок Галичини та країн Прибалтики. Зрештою, з нацистською Німеччиною домовлялися або й співпрацювали в різні періоди часу Великобританія, Італія, СССР, Франція та Японія. То ж і не дивно, що ОУН теж робила спроби використати німецьку потугу для створення Самостійної України. Але в жодних документах не зафіксовано (на відміну від пакту Молотова-Ріббентропа) ніяких домовленостей між ОУН та німецькою владою.
Навпаки, після Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року ґестапо заарештувало і відправило в концтабори до кінця війни Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Михайла Кравціва, Семена Левицького, Петра Мірчука, Петра Башука та інших відомих діячів ОУН. Багатьох членів ОУН знищили фізично. Серед згаданих в цій книзі жертв нацистів: Петро Тимчій – двоюрідний брат Володимира; брати Степана Бандери – Олександр і Василь; Іванка Левицька – сестра Зені Левицької; Іван Климів-“Леґенда” – член Проводу ОУН; Ольга Базильків-“Шуминка”; Василь Загакайло-“Білий”; Дмитро Мирон-“Андрій”; Ярослав Горбовий-“Буй”.
Можна продовжувати спростовувати міфи про ОУН, які створила і плекала більшовицька пропаґанда, але тепер й так усі знають, якими були сталінська правда, честь та милосердя.
Очевидно, що ОУН була єдиною реальною українською політичною силою, яка організовано і цілеспрямовано, спираючись лише на власні сили, боролась за незалежність України проти її поневолювачів – Польщі, Угорщини, СССР та Німеччини. Боротьба, в тому числі й збройна, велася на етнічних українських землях. Українські націоналісти не прагнули загарбати ані клаптика чужої землі, лише намагалися звільнити рідну землю від різних окупантів. Придушуючи це святе, гідне людини бажання свободи, зайди жорстоко розправлялися з членами ОУН. Це добре видно на прикладі родини Тимчіїв: Стефана Тимчія полонили мадяри, замучили поляки; Петра Тимчія вбили німці. Вкоротили віку більшовики після “золотого вересня 1939 року” Володимирові Тимчію, Микиті Опришку, Петрові Дмитришину, Теодору Тимчію, Івану Денькевичу.
Вони, як і більшість членів ОУН, були молодими патріотами, безкорисливими та хоробрими, освіченими та шляхетними. Сенс життя для них складала перша заповідь українця-націоналіста: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї”.
Джерельну базу пропонованого дослідження про Володимира Тимчія складають матеріали з Архіву Служби Безпеки України у Львівській області (далі – Архів СБ України у Львівській обл.) судових справ Осипа Грицака, Марії Левицької, Петра Дмитришина, Володимира Гасина і товаришів, документи польських карально-репресивних органів стосовно Володимира Тимчія, Петра Дмитришина, Степана Тимчія та ін., що зберігаються у Державному архіві Львівської області. Джерела, котрі мають відношення до розколу ОУН, надруковані у виданні “Чому була потрібна чистка в ОУН” та збірнику Володимира Косика “Розкол ОУН”. Значну цінність мають раніше опубліковані мемуари Петра Башука, Володимира Бемка, Антона Бурого, Ярослава Гайваса, Адольфа Гладиловича, Миколи Климишина, Петра Копчака-Тими, Семена Левицького, Олени Матли, Ярослава Пришляка, Осипа Тюшки. Спогади осіб, що особисто знали Володимира Тимчія, його родичів та сподвижників, записані Василем Шпіцером.
Безпосередньо Володимиру Тимчієві присвячено ряд невеликих нарисів і біографічних довідок, зокрема Миколи Маґаса, Петра Мірчука, не вказаного автора журналу “Мандрівець”, а також Володимира Мороза.
Основною працею, що стосується діяльності ОУН у 1929-1939 рр., є монографія Петра Мірчука “Нариси історії ОУН” (1968 р.). Вона доповнюється працями сучасних дослідників Романа Василька (постать Степана Ніклевича), Романа Висоцького (боротьба польської влади з ОУН у 1938-1939 рр.), Адольфа Гладиловича (доля Зеновії і Марії Левицьких), Тараса Гривула (діяльність ОУН в Західній Україні у 1939-1941 рр.), Григорія Дем’яна (діяльність Олекси Гасина), Володимира Косика (розкол ОУН, Україна у Другій світовій війні), Василя Кука (діяльність Степана Бандери у 1939-1941 рр.), Олександра Кучерука (збройне повстання у вересні 1939 р. в Західній Україні), Андрія Руккаса (українці у польській армії, збройне повстання у вересні 1939 р. в Західній Україні), Михайла Швагуляка (Західна Україна напередодні і на початку Другої світової війни). Питання українсько-польських відносин на початку Другої світової війни з’ясоване частково у працях польських дослідників Вальдемара Резмера і Анджея Пурата, проте ці дослідження не позбавлені ряду необ’єктивних стереотипів польського суспільства стосовно українського національно-визвольного руху. Надзвичайну наукову і джерельну вартість мають статті Провідника ОУН Степана Бандери.
Належне дослідження життєвого шляху Володимира Тимчія-“Лопатинського” було б неможливим без щирого бажання багатьох людей допомогти авторам. Натхненником виходу книги, який чи не найбільше посприяв у її підготовці, є провідний дослідник боротьби ОУН і УПА, старший науковий співробітник Інституту народознавства Національної Академії Наук України, кандидат історичних наук Григорій Дем’ян. Також авторам надали значну допомогу у пошуку джерел і літератури та висловили цінні зауваження молоді історики: аспірант кафедри новітньої історії України Львівського Національного університету імені І. Франка Тарас Гривул, пошукувач цієї ж кафедри Олександр Дарованець, працівник Центрального державного історичного архіву у Львові Володимир Муравський і науковий співробітник Львівського історичного музею Микола Посівнич.
За допомогу у пошуку архівних матеріалів висловлюємо щиру вдячність директорові Державного архіву Львівської області Вячеславу Куцинді та працівникові цієї установи Олегові Бондару, начальникові архівного управління Служби безпеки України у Львівській області Олегові Грачову.
Багато цікавої інформації про Володимира Тимчія та його соратників отримано від мешканців його рідного села Грабівця на Стрийщині: Марії Ярошевич, Петра Опришка, Марії Шоми-Романів, Ганни Тимчій, Івана Турянського та Катерини Денькевич. З’ясувати обставини загибелі членів групи Володимира Тимчія при переході в 1940 р. німецько-радянського кордону допомогли мешканці Старосамбірщини Ярослав Панько (м. Хирів), Микола Стецик (с. Городовичі), Катерина Новацька (с. Скелівка), а також Ганна Кавчак – мешканка с. Устиянова (тепер територія Польщі).
Великий внесок у написання і підготовку цієї книги до друку зробив Володимир Яневич. Обкладинку оформив львівський художник Іван Крислач. Висловлюємо сердечну вдячність також співробітникові Львівської обласної історико-просвітницької правозахисної організації “Меморіал” ім. Василя Стуса Романові Васильку, асистентові кафедри краєзнавства Львівського Національного університету ім. І. Франка Романові Генезі, директорові бібліотеки ім. О. Ольжича у Києві Олександрові Кучеруку, заступникові голови КПС Пласту НСОУ, курінь “Орден Залізної Остроги” Юркові Юзичу, директорові Наукової бібліотеки Львівського Національного університету ім. І. Франка Богданові Якимовичу та всім іншим людям, що посприяли у дослідженні геройського шляху Крайового Провідника ОУН Володимира Тимчія.
СТРИЙЩИНА НА ЗЛАМІ ХІХ - ХХ СТОЛІТЬ
У СПОГАДАХ ЄВГЕНА ОЛЕСНИЦЬКОГО
Доля народу, його історія значною мірою залежать від національних вождів, пророків, просвітителів. Могутню Київську Русь татаро-монголи завоювали не тому, що мали значну військову перевагу: останні історичні дослідження оцінюють воїнство Орди всього в сорок тисяч вершників. Головною причиною поразки були чвари між князями, які не виконали своєї історичної місії: не захистили народ і втратили державу.
Український дух високо піднісся за часів козаччини і сягнув апогею в добу Хмельниччини. Проте незгоди між національними провідниками, підігріті зовнішніми ворогами – Польщею, Росією і Туреччиною, призвели до чергової втрати державності. Мудрий гетьман Іван Мазепа спробував звільнитися від кабального “союзу” з Росією, але зазнав поразки. Проте мрія про незалежну Україну ніколи не покидала справжнього українця. Іван Котляревський дав нам прекрасну літературну мову, а Тарас Шевченко – “Кобзар”, який можна назвати національною Біблією.
Велику роль у формуванні національної свідомості населення окремих реґіонів, міст, сіл відіграють місцеві лідери. Багатьох проводирів і героїв визвольної війни середини минулого століття дала Стрийщина. З-поміж них – сім Крайових Провідників ОУН: Степан Охримович, Степан Бандера, Олекса Гасин, Лев Ребет, Мирослав Тураш, Володимир Тимчій та Осип Грицак, члени Крайової Екзекутиви Володимир Гасин, Микола Кос, Петро Мірчук, Степан Новицький, Микита Опришко, Дарія Цісик-Ребет, Осип Тюшка. В цьому значна заслуга визначних діячів старшого покоління: Олекси Бобикевича, Остапа Нижанківського, Євгена Олесницького та інших.
У книзі спогадів Євгена Олесницького “Сторінки з мого життя” блискуче описано суспільно-політичне становище на Галичині, у Львові, Стрию, Грабівці (селі, де народився Володимир Тимчій) і навіть у Києві наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Уважний читач помітить, що саме в цей період такі діячі як Євген Олесницький формували дух українського націоналізму.
Упорядники історично-мемуарного збірника “Стрийщина” подають таку інформацію про нього: “Євген Олесницький народився 5 березня 1860 р. в селі Говилові Великому, Гусятинського повіту. Адвокат у Львові, Стрию (1891-1909), а згодом знову у Львові (1909-14) і Відні. Ґімназію закінчив в Тернополі, університет у Львові. Політик, економіст, публіцист, перекладач і науковець; з 1889 р. був дійсним членом НТШ. Посол до галицького сойму й голова соймового клюбу (1900-10) та посол до віденського парляменту (1907-17). Член редакції “Діла” (1885-90).
В 1915 р. став членом Загальної Української Ради. Найвизначніший член української адвокатури своєї доби, блискучий промовець та оборонець в політичних процесах. Організатор Стрийщини, яка, за словами Енциклопедії Українознавства, стала тоді передовим повітом в Галичині. Засновник “Народного Дому”, філії “Просвіти”, молочарських спілок, що їх об’єднав у Краєвий Господарсько-Молочарський Союз, організував крайову господарську виставку в Стрию 1909 р. У Львові реорганізував товариство “Сільський Господар” в краєву централю, а при ньому заснував “Крайовий Союз Господарсько-Торговельних Спілок” і “Господарську Часопись” та “Бібліотеку Сільського Господаря”. Співпрацював з “Дністром”, Земельним Банком, Крайовим Товариством Повітовим (пізніше “Центробанк”). Був співзасновником “Часописі Правничої”, видавцем “Русько-української Бібліотеки”, редактором гумористичних журналів “Нове Зеркало” і “Зеркало”. Допоміг розбудувати український театр “Руської Бесіди” у Львові на репрезентативний ансамбль, готував для нього переклади й залишив вартісний життєпис та щоденник. Помер у Відні 26 жовтня 1917 р., похований на власне бажання в Стрию. Величаві похорони, які були національною маніфестацією Стрийщини, а через представників – цілої Галичини, очолював митрополит А. Шептицький…”.
Продовжувачем справи національної розбудови Стрийщини у 1920-1930-х рр. став Михайло Кравців – сотник Української Галицької Армії, викладач Українського університету в Кам’янці-Подільскому в час визвольних змагань 1917-1920 рр. Після війни повернувся на Стрийщину, де невдовзі став головним виразником ідей продовження революційної боротьби за незалежність. Крім підпільної роботи в Українській Військовій Організації (УВО), займався активною громадською діяльністю, став справжнім батьком для стрийської молоді, опікуючись її ідейно-політичним вихованням. Визнаючи заслуги М. Кравціва у становленні націоналістичного руху, йому доручили відповідальну місію – головування на ІІ Великому Зборі ОУН у Кракові 1-4 квітня 1941 р., коли було остаточно сформовано революційну ОУН на чолі із Степаном Бандерою та визначено основні напрямки її діяльності в буремні воєнні роки. Михайлові Кравціву присвячено ряд публікацій, одну з яких –“На революційних традиціях” Зеновії Мосійчук – подано у Додатках.
З огляду на те, що у спогадах Євгена Олесницького міститься цікава й корисна інформація, а також те, що видані вони багато років тому незначним тиражем, подаємо деякі уривки з них.
Д-р Євген Олесницький
СТОРІНКИ З МОГО ЖИТТЯ
(уривки)
“[…] В осени 1878 р. записався я на правничий виділ львівського університету. Прибувши до Львова, став я розглядатись у львівських відносинах, зокрема серед русинів і їх організації.
Львів представився мені майже чисто польським містом. Усі уряди польські, школи й університет польські, театр польський, написи всюди польські, торговля в руках поляків і жидів, що маніфестувалися також під національним оглядом як поляки. Мова всюди польська – в крамницях, реставраціях, каварнях говорили також і русини по-польськи. Велика то була відвага заговорити до кельнера, або купця по-українськи і на такого всі зглядалися як на щось надзвичайне. Те нечисленне українське населення, що було в місті, крилося кудись по закутках, а навверх не було його видно; розмірно найбільше ще українського елєменту було в найнижчих робітничих верствах між домашньою службою та каменичими сторожами. З тих сфер рекрутувалася головно публика, що в неділі і свята заповняла церкви.
Хотячи говорити про характер і напрями руського життя в столиці краю в тому часі, треба розріжнити два головні напрями: святоюрсько-москвофільський і народовецько-український, а в тім останнім знову напрям національно-консервативний і радикально-соціялістичний.
Головною і пануючою тоді між русинами партією були москвофіли. Цією назвою обнимаю ввесь табор, що містив у собі ріжні відтіни: і “настоящих русских”, що почували себе просто москалями, і святоюрців, що дивним способом уміли годити в собі маніфестовану назовні вірність католицькій церкві й австрійській державі із симпатіями до православного царофільства, і старорусинів, що нібито стояли на ґрунті малоруськім, одначе не признавали ніякої України, не терпіли фонетики і всього, що пригадувало нашу національну самостійність. Це зрештою не були ніякі окремі групи, а була мішанина понять серед тих самих груп і тих самих людей. Та в цілій тій мішанині було спільне те, що всі споглядали з тугою на північ і виглядали звідти спасення.
Тоді були між москвофілами такі, що признавалися до 60-міліонового “великого русскаго народа” і кидали оком аж до Камчатки, та були й такі скромні, що вдовольнялися трьома міліонами і границею лиш по Збруч. Та ніхто з них не признавався до українського народу в його етнографічних границях, себто такого, яким він був дійсно. Всі вони були крайні реакціонери й обскуранти, вороги всякого поступу і правдивої, вільної науки. Вони не знали і не любили навіть російської літератури – їм були чужі ідеали і твори Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, не кажучи вже про Бєлінського або Щедріна. Їм імпонувала “казьонна” Росія з деспотичною управою царя, православним синодом, армією поліцаїв, в’язницями, Сибіром та шибеницями. До цього раю вони зітхали, а й у себе вдома любувалися в атмосфері попівсько-аристократичній; у своїх “ізданіях” плекали почування адорації для царе- і православної Росії. Писали штучним, чудернацьким язичієм, поборювали народню мову, народню школу, посилаючи свої діти радше до німецьких шкіл, та вживали всіх способів, не виключаючи й поліцейських засобів, щоб ослаблювати й нищити національний український рух, який щойно став розвиватись. А це була партія в тих часах дійсно найсильніша, що репрезентувала офіціяльно руський нарід. Сильна й могутня була вона передусім тому, що при ній і на її чолі стояв святий Юр, а з ним майже все тодішнє духовенство, особливо на вищих єрархічних становищах, що держало все інше в залежности від себе.
* * *
В домах і родинах тих усіх москвофілів цвіла польщина. По московськи вони не вміли, українську мову ненавиділи, уважаючи її хлопською, отже лишалася мова польська. Для характеристики наведу оцей факт: до найвидніших представників того напряму належав канонік Яків Шведицький, парох при церкві св. П’ятниць. Він вів у Львові отвертий дім і мав три доньки, що всі вийшли за поляків. Один з них, директор реальної школи Герстман, оповідав мені раз у пізніших роках, що його жінка, донька Шведицького, не вміла по руськи навіть “Отченашу”, який умів він, поляк з роду. Такий був настрій і дух у тій партії, така її моральна вартість. В руках тої партії були всі тодішні більші руські установи, отже – крім згаданого вже “Общо-рольничого Кредитн. Заведенія” – “Ставропігія”, “Народній Дім”, “Общество Качковського”, “Галицко-Русская Матица”. Наробком партії був “Академическій Кружокъ”, значить: партія мала все в своїх руках – церкву, політику, фінанси і пресу, яку репрезентувало тоді “Слово”, що виходило тричі в тиждень, як одинокий політичний орган на Галицькій Руси.
Дуже мізерно представлялися українці, що як партія звалися “народовцями”. Становили вони тоді ще одну партію, серед якої, особливо між молодю, проявлялися вже течії радикальні і соціялістичні; одначе ті течії не змогли ще скристалізуватися в окрему партію, або навіть групу. Коли москвофільська партія складалася переважно з священиків і перед у ній вела єрархія духовна, то народовецька партія була переважно професорська. Верховодили в ній і головними її діячами були переважно професори і учителі академічної ґімназії у Львові. З професорів університету належали тут передусім брати Огоновські: д-р Омелян, професор української літератури, голова “Просвіти” і д-р Олександер, професор цивільного права й опісля голова новозаснованої “Народньої Ради” […]
Були то свідомі, щирі українці, в противенстві до москвофілів вели свої доми в народнім дусі, не лякались і не соромились свого слова, підтримували всі патріотичні змагання, а передусім робили все безінтересовно. В тих часах не думав ніхто про будь-яку заплату за народню працю, про будь-які зарібки. Кожний давав свій труд для народу з патріотичного почування і цим стояла тоді народовецька партія, під оглядом моральним та ідейним високо.
Серед тої громади діячів вибивалася вже тоді на перший плян особа проф. Юліана Романчука […].
Другим побіч нього був Наталь Вахнянин, основник “Просвіти”, музик і композитор […].
Третім, дуже заслуженим громадянином був проф. Дам’ян Гладилович.
З інших заслуговують на увагу: Олександер Борковський, пізніше директор ґімназій в Коломиї і Дрогобичі; д-р Кость Лучаківський, відомий зі своїх праць в літературі; д-р Юліан Целевич, довголітній голова “Руської Бесіди”.
Зовсім молодими були тоді Григорій Цеглинський, д-р Омелян Калитовський, брати Петро й Ілярій Огоновські, о. Василь Ільницький, о. Олександер Стефанович, проф. Омелян Партицький, д-р Корнило Сушкевич, д-р Петро Сушкевич, Андрій Січинський.
Та найбільшою і найвизначнішою силою в народовській партії був безперечно Володимир Барвінський, з фаху адвокатський кандидат і публіцист.
* * *
Стрийщину уважали тоді одним з найчистіших і найсильніших українських повітів у краю. І дійсно – відсоток української людности сягав тут до висоти 70 прц., а по вилученні міст Стрия і Сколього до 80 прц. Політичний повіт Стрий складався з двох судових повітів – стрийського і скільського. Останній був щодо проценту населення ще сильніше український, ніж перший. Між скільськими бойками не приймалася польонізація, а до того не було тут зовсім польських двірських обшарів…
Та й у стрийськім судовім повіті не було польських обшарів надто багато. Латинські костели були лише в містах. По селах будування “косцюлків” до цих околиць ще не дійшло, а зрештою не було і для кого будувати, бо людність була майже виключно греко-кат. обряду […].
Та проте були факти й появи, що свідчили про протилежне.
[…] У тім чисто українськім повіті не мали українці в повітовій раді ніякої репрезентації. Засноване в 1890 р. політичне товариство “Підгірська Рада” в Стрию не проявляло ніякої діяльності і було справді мертво роджене, особливо, що його головою був старий громадянин, емерит-учитель […].
Під освітнім оглядом стояв повіт також дуже низько. В такім місті як Стрий, в однім з більших у краю, що було до того дуже догідним комунікаційним осередком, не було досі філії “Просвіти”, а в цілім повіті не було справді діяльної читальні.
Про якубудь економічну роботу не думав ніхто – ані в місті, ані в повіті. Селянство сиділо по вуха в польських і жидівських касах та в кишенях приватних лихварів, але про це ніхто не дбав і цим не журився… Стан і настрій повіту характеризувався оспалістю й апатією.
Вся сила української інтеліґенції повіту по селах лежала в духовенстві. Було його багато, та представляло воно не дуже веселий вид […]”.
Є в книзі д-ра Євгена Олесницького згадка про село Грабовець, в якому народився Володимир Тимчій :
“[…] Стрийським деканом був о. Лев Шанковський, парох у Дулібах, людина дуже доброго серця, щирий і незвичайно гостинний та дуже веселий у товаристві. В душі був москвофілом, одначе назовні не маніфестував нічим свого москвофільства і жив дуже добре з українцями, як також не менше з поляками […].
[…] В найближчім сусідстві Дуліб був у Завадові священиком одинокий син декана – Шанковський Петро, також дуже щира й сердечна людина і до того чоловік чудово гарної жінки. Обоє вони і їх хата були незвичайно симпатичні. Петро Шанковський, національно з початку трохи невиразний, став пізніше, головно завдяки моїм щирим до нього відносинам, не лише здеклярованим українцем, але й дуже видатним робітником у повіті, особливо коли по смерти батька став на його місці парохом у Дулібах. Тут зробив він усе, що лише священик на селі зробити може. Його діяльність у парохії йшла рука в руку з моєю акцією в повіті. Ми були на кожнім кроці товаришами та сподвижниками і жили завжди в найщирішій дружбі.
В склад парохії о. Петра Шанковського входили дві громади: Дуліби і Грабовець.
24 січня 2011
Частина 2
* * *
[…] Чительно доволі сильний, був український елємент у Стрию зрештою дуже слабий в порівнянні з поляками й жидами. В громадській раді мали українці дрібну меншість. Належали до неї звичайно місцевий парох і кількох таких міщан, що тримали з поляками і з жидівсько-польським маґістратом. Народньої школи не мали українці ані одної не лиш у місті, але навіть на чисто українських передмістях. Назовні мало місто польський характер. Назви вулиць були чисто польські, означені польськими іменами. Оголошення магістрату також чисто польські. Поліціянти і міські слуги носили конфедератки, місто святкувало всі “uroczystosci narodowe”, в яких брали участь не лиш поляки й жиди, але також і багато українців. У міщан, а таксамо з малими винятками в української інтеліґенції, не було ані почуття національного, ані національного достоїнства. До польського “Сокола” належали з малими винятками всі інтеліґенти українці; деякі також до польського “T-wa Szkoly Ludowej”. В крамницях, ресторанах і взагалі на публичних місцях відважився лиш виїмково котрий українець заговорити по українськи, хоч – як показалося опісля, коли це вже стало звичаєм – усі купці, особливо жиди, радо відповідали по українськи і з готовністю виставляли по українськи рахунки та друкували таксамо свої проспекти й оголошення. Значить: наш власний сервілізм був більший, ніж неохота противників. Українські урядовці, навіть такі, що славились патріотами, не мали відваги писати по українськи квітів на пенсії. Один з українців суддів, коли йому за це робили докори, оправдувався тим, що не може цього робити, бо це було б начальникові суду неприємно. Я чув це власними вухами. Також чув я не раз, як судді українці розмовляли з собою по польськи, і то не при розправах або урядуванні, але зовсім приватно. Очевидно, що в таких відносинах і при такій національній свідомости між самими українцями – Польща мусіла бути всюди горою.
Яка була інтеліґенція, таке було й міщанство: без свідомости і національного почуття. Коли в перших днях після того, як я отворив канцелярію, один міщанин з Ланів (Сень Васильчишин) прийшов до мене робити контракт, я спитав його, чи він годиться на те, щоб я списав контракт по українськи. На це він образився і спитав: “А чи я хлоп?” Над тим міщанством трудилися відтак щиро найперше д-р Євген Озаркевич, а відтак повних десять літ невтомно о. Бобикевич. Цей останній, діткнений тяжким каліцтвом і смертельною хворобою, говорив, будучи близько кінця життя: “Ох! Коби я дожив до того, щоб мої ланники були принайменше злодіями!” Таким інертним, гнилим та апатичним був цей елемент. Родженим ланником стрийським є о.Андрій Білецький, канцлєр та архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові, в тих часах гордість та окраса стрийських Ланів…
… В суді не подобалося дуже те, що я відразу почав вносити українські письма і вимагати списування українських протоколів. Того в Стрию досі не бувало і це уважали великою демонстрацією з моєї сторони. Судді поляки закидали мені просто, що я їх секую, утрудняючи їм те урядування. Судді українці радили мені з зичливости виждати трохи з українським писанням і не зачинати так відразу. Та я знав, що як не зачну відразу, то не зачну ніколи – і робив своє.
Пригадую собі хвилину, коли я вперше прийшов до суду на процесові терміни, т. зв. оралки, і приніс кілька готовних спорних писем, написаних по українськи. Сиділи при тих термінах майже всі стрийські адвокати, які мали на ті письма відповідати, і вони, побачивши українське письмо, підняли страшний крик: – “Co to jest? Tego nigdy nie bywalo! My nie umiemy po rusku!”. Я відповів на це спокійно, що тепер найкраща нагода навчитися, та цим подразнив їх ще більше. Проти мене піднялася загальна війна зі сторони адвокатів, польських суддів, всяких канцелістів та іншого судового персоналу, що все разом аж кишіло польським шовінізмом. Всі вони злучилися проти мене, агітували проти моєї канцелярії та ширили проти мене нечувані вісті і клевети. Одначе я все те перетерпів і не подався – й ані на волос не відступив від своїх принципів, і з часом ворожнеча почала притихати. Справедливість велить мені ствердити, що в тій нагінці на мене не брав участи начальник стрийського суду, Людвік Брожинський, поляк із західної Галичини. Він не вмів по українськи, одначе, як я розпочав масами вносити українські подання, навчився читати й писати по нашому і дбав про те, щоб на українські подання виходили з суду українські реферати і реферував добре, а передусім дуже справедливо. Була це людина наскрізь права і суддя незвичайно справедливий, а між поляками рідкий приклад об’єктивности і справедливости. Ми були разом около 10 літ у Стрию і за той час зберіг я про нього самі добрі і приємні спомини.
Пізнавши людей і стрийські відносини, рішив я негайно забратися до організаційної праці. В тій ціли запросив я на день 29 вересня 1891 р. на довірочну нараду всіх видніших українців з міста й околиці і представивши їм невідрадний стан справи в Стрийщині, розвинув перед ними програму діяльности, яку треба би в місті й повіті розвинути. Цей плян обіймав політичну організацію, а передусім перестрій і скріплення діяльности “Підгірської Ради”, відтак освітню діяльність через заснування в Стрию філії “Просвіти” і систематичне закладання читалень, ведення їх і надзір над ними, вкінці економічну через заснування в Стрию руського задаткового товариства й організацію кредитову в повіті. При тім підніс я тоді вже конечність почати думати над побудуванням в Стрию власної хати “Народнього Дому”, в якім містилися б українські інституції і саля на збори, віча, вистави й товариські зібрання, щоб ми не були на тій точці все залежні від чужих. Досі містилося “Руське Касино”, відбувалися всі наші збори, вистави й забави в жидівськім готелі “Під чорним орлом” у ринку.
Мій плян подобався загально і лиш деякі учасники висказували побоювання, щоб не зачинати надто сильної акції, щоб ми через те, як станемо робити, не стратили того, що вже досі маємо. Та їм легко я вияснив, що нема чого лякатися, бо досі в Стрию маємо дуже небагато, а властиво не маємо нічого, тому й нема ніякого риску. Вкінці приймили всі мій плян однодушно, та як прийшло до дебати над його виконанням, то порадили собі дуже легко, бо ухвалили, що ввесь цей плян маю постепенно виконати – я, добираючи собі людей в міру потреби. – “Ви давайте провід, а ми будемо вас слухати”. Така стала вкінці конклюзія, правда, дуже почесна для мене, та вона крила в собі не конче надійну перспективу щодо самої роботи. Та поки-що треба було і цим вдовольнятися й подякувати за довір’я. А втім це мене надто не зажурило, бо мав я тоді сам багато сили, а охоти ще більше, і люди видались мені також заанімовані до праці.
[…] З початком листопада 1891 р. скликали ми в Стрию під фірмою “Підгірської Ради” збори, на яких проголосив я реферат про реформу виборчої ординації до сойму й парляменту в напрямі заведення безпосередніх виборів з курії сільських громад. Численний збір вислухав його з великим зацікавленням. Друкований був у “Ділі” дослівно в ч. 246 з 1891 р.
В червні 1892 р. відбулися річні загальні збори “Підгірської Ради”, які вибрали мене головою товариства.
[…] Уже за кілька місяців прийшла перша проба нашої нової політичної організації, а саме доповняючі вибори до повітової ради в Стрию на місце уступивших по недавніх виборах трьох членів сільської курії. Проба та випала світло, бо коли при виборах у 1890 р. перепала була соромно руська ліста, то тепер дістала вона шість разів більше голосів, як ліста польська. Вибрані були: я, о. Давидяк і згаданий вище Роман Тишовницький. Нарід ішов за нами лавою і ми вже в короткім часі побачили успіхи. Стрийщина стала вперше до боротьби і перемогла.
На кілька тижнів перед тим завязали ми в дні 29 серпня 1892 р. філію “Просвіти” у Стрию. Збори відбулися дуже гарно – при участи голови центрального виділу, д-ра Омеляна Огоновського і проф. Наталя Вахнянина зі Львова. Обидва вони виступили з ширшими промовами; крім них мав реферат я і Могильницький. Мій реферат про економічну організацію надрукований в “Ділі”, ч. 189-190 з 1892 р. Нарід був одушевлений, і до “Просвіти” вписалося відразу понад сто членів. Гасла “Просвіти” понеслися широкою луною по стрийськім Підгір’ю. Москвофіли не були вдоволені, побачивши, що ми поволи зачинаємо забирати їм Стрийщину, та поводились дипльоматично.
* * *
В Стрийщині поклали ми в 1894 р. основу нашої економічної організації, засновуючи руську Задаткову Касу в Стрию.
Заложенням цієї каси, в яку вложив я багато власного гроша і котру довгі літа у кожній потребі рятував власним кредитом, розпочали ми в Стрию нашу третю організаційну задачу. По організації політичній і просвітній прийшла черга на економічну. Та на кожній ділянці трудилися ми рівночасно і щораз більше інтенсивно, бо щораз більше потреба було тої роботи в нашім повіті.
Політичний рух, розбуджений у Стрийщині, звернув на неї увагу польської суспільности. Преса почала вказувати на Стрийщину як на джерело аґітації, ворожої польським інтересам; Стрийщина, мовляв, заражувала собою й інші повіти та грозила небезпекою польській справі”.
* * *
А ось як доктор Є. Олесницький описує тогочасний Київ:
“[…] Зверхній характер Києва не був тоді український, а московський. Всюди московські написи, московська мова на вулиці, в крамницях, ресторанах і каварнях, а коли ми сказали, що по московськи не говоримо або не розуміємо, то старалися говорити зараз по польськи. По українськи говорив тут і там хіба який селянин, що приїхав з села, або який убогий робітник. Це робило дуже прикре вражіння.
Я заходив у розмову з людьми в Лаврі, що прибули на прощу. Це були чисті українці, що не вміли добре по московськи, хоч і силувались так говорити.
– Ви, паноньку, мабуть не здішні, – говорила мені одна сільська жінка, коли я її переконував, що і пани вміють та говорять по українськи, а не лиш самі хахли. – Невже є така земля, – питалась вона, – де пани говорять по мужицьки?
Очевидно, що там на Україні вона таких панів не бачила і здається, що там їх було дуже небагато. Ми це бачили ясно і дуже нас це боліло. Моя віра в силу й будучність України була цим підкопана. – Де ж та Україна, де той нарід, до якого ми линемо нашими надіями і на якім опираємо наш національний ідеал? – Я старався переконати сам себе, що та московщина – це лиш поверховна поволока, під якою живе український зміст, що скорше чи пізніше вийде наверх. Одначе дійсність цьому противорічила, а з напису на монументі Хмельницького неначе гірка іронія світила: єдина, неділима Росія.
Я не знайшов у Києві тоді того, чого шукав і знайти надіявся”.
ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
ПРОВІДНИКА-РЕВОЛЮЦІОНЕРА
Володимир Тимчій народився 28 жовтня 1911 року в селі Грабовець, яке розташоване неподалік від Стрия.
За статистичними даними 1935 року відомо, що в селі мешкало 915 греко-католиків, 196 римо-католиків, 247 протестантів, 5 юдеїв. Діяли такі українські організації: товариство “Сокіл” (від 1904 року), Союз Українок, читальня “Просвіти”, кружок “Рідна школа”, кооператива, Організація Українських Націоналістів (ОУН), “Доріст” (опікувався Іван Осташ).
Можна вважати, що рід Тимчіїв походить з Грабівця. Принаймні відомо, що Володимировий прапрадід мешкав у будинку № 36 в цьому селі і звали його Теодором. У 1817 році у нього народився син Теодор, який 1839 року побрався з Анастасією Базилянкою. За двадцять років спільного життя у них народилося восьмеро дітей, але до зрілого віку дожило тільки двоє: дочка Марія та син Іван (1853 р. н.). Іван взяв шлюб з місцевою дівчиною Марією Гаврильців і проживав з дружиною та дітьми в успадкованому батьківському будинку. В Івана та Марії було дев’ятеро дітей. Найстарший – син Іван – батько Володимира Тимчія-“Лопатинського”. Далі йшли Степан, Петро, Теодор, Василь, Ганна, Григорій, Михайло, Микола.
Батько Володимира — Тимчій Іван — народився 11 вересня 1875 року. На правах старшого сина успадкував вітцівський будинок. Розуміючи, що батьківської землі на всіх дітей не вистачить, він пішов вчитися і став професійним військовим. Служив на теренах Чехії штабс-фюрером (командиром чоти).
Під час служби Іван Тимчій не мав змоги часто відвідувати родину. Тому чималу господарку – десятки морґів орної землі, сіножаті, ліс в Гаях, троє корів, пара коней, свині, домашня птиця – доглядала його дружина Марія. Походила вона з сусіднього села Дуліб, її дівоче прізвище теж було Тимчій.
Марія була надзвичайно вродливою, тендітною, рухливою і дуже працьовитою жінкою. Після смерті чоловіка – під час Першої світової війни Іван був важко поранений і помер у віці 42 роки – на її руках залишилося семеро дітей: Михайло (1900 р. н.), Петро (1902 р. н.), Василь (1905 р. н.), Євфрозина (1908 р. н.), Юлія (1910 р. н.), Володимир (1911 р. н.) та Іван (1916 р. н.)
Однак, незважаючи на труднощі, Марія спромоглася дати дітям пристойну освіту, що була тоді платною: Михайло закінчив Краківський університет, Розина – учительську семінарію, Володимир навчався у Львівському університеті, Іван – у Стрийській ґімназії. У 1925 році вона збудувала великий, критий бляхою будинок на чотири кімнати, який добре зберігся донині.
Проте радянська влада вкоротила віку і цій жінці. Після загибелі сина Володимира, арешту і мученицької смерті зятя Петра Дмитришина, смерті онука Славчика Марія захворіла. Померла вона у 1943 році, відразу після освячення могили, насипаної на увічнення пам’яті її сина Володимира.
Велика сім’я Івана Тимчія та Марії Гаврильців була патріотично налаштована, і коли прийшла історична пора, більшість їхніх онуків стали в перших рядах борців за незалежність України. Їх другий син Степан оженився з Юстиною Опришко. Сестра Юстини – Катерина, мала сина Микиту. Хлопець рано втратив батьків. Тоді Степан та Юстина усиновили його, отже юридично Микита Опришко був двоюрідним братом Володимира. Активним членом ОУН був також Іван – рідний син Степана та Юстини. Володимир Тимчій, Микита Опришко та Іван Тимчій – побратими, однолітки складали кістяк грабовецької Організації Українських Націоналістів. Двоє перших загинули від рук більшовицьких катів. Дата смерті й місце їх поховання невідомі.
Третій син Івана та Марії – Петро – оженився до Голобутова. Його сина, теж Петра, 1923 р. н. (див. світлину), за діяльність в ОУН німці розстріляли 1943 р. на цвинтарі у Голобутові.
Четвертий син – Теодор – мав з дружиною, Марією Антонів, четверо дітей. Їхні молодші сини Стефан і Теодор вели активну роботу в ОУН. Стефана (нар. 20. 01. 1914 р.), польський суд засудив на три роки ув’язнення за розповсюдження націоналістичних листівок. Після виходу з тюрми Стефан продовжив підпільну діяльність, у 1938-39 рр. боровся на Закарпатті проти угорських окупантів. Був вбитий на території польської військової частини під Стриєм в 1939 році. Дата смерті і місце його поховання невідомі. Стефан став першою жертвою у боротьбі за незалежність України, яку приніс рід Тимчіїв.
Теодор Тимчій (див. світлину), нар. 3. 06. 1916 р. навчався у Стрийській ґімназії. Був членом Організації Українських Націоналістів від 1932 р. Після розколу очолив місцевий осередок революційної ОУН. Займався пропаґандивною роботою, від листопада 1945 р. під псевдонімом “Аркас” працював районним референтом пропаґанди нафтового басейну м. Борислава та околиць. Під час облави 22 березня 1946 р. НКВД виявило у двох кілометрах на північ від с. Доброгостова Дрогобицького району підпільну друкарню, якою опікувався Т. Тимчій-“Аркас”. В той час крім нього там було ще шестеро повстанців, які на пропозицію здатися відповіли кулеметним і автоматним вогнем. У нерівному бою Т. Тимчій-“Аркас” та ще четверо повстанців загинули, а двоє його охоронців потрапили до ворожого полону. У криївці енкаведисти вилучили 1 кулемет, 2 автомати, 4 ґвинтівки, 2 пістолети, 4 ґранати, друкарську машинку, ротатор та різноманітну підпільну літературу. За іншою версією – краєзнавця Федора Соловія – Т. Тимчій загинув у с. Орові Сколівського району, де й похований.
Після смерті Теодора-старшого Марія Антонів вийшла заміж за його брата Михайла і народила ще двох синів: Івана (1928 р. н.) та Богдана. Вони були в Дорості “Рідної Школи”, а згодом стали членами ОУН. Івана після війни заарештувало НКВД. Його довго тримали у Стрийській тюрмі і жорстоко катували, вимагаючи, щоб видав криївки, прізвища і псевда повстанців. Він не зрадив друзів, і тоді його вислали до Сибіру на каторжні роботи. Повернувся Іван додому вже після смерті Сталіна інвалідом. Не міг ходити і незабаром помер на руках у старенької матері.
Діти єдиної дочки Івана Тимчія та Марії Гаврильців Ганни Денькевич – Катерина (1920 р. н.) і Михайло (1924 р. н.) також зробили свій внесок у національно-визвольну боротьбу. Катерина була зв’язковою ОУН, а Михайло, навчаючись у Стрийській ґімназії, пішов слідами свого двоюрідного брата Володимира. Під час німецької окупації організовував націоналістичну молодь для проведення проукраїнських акцій.
Староста села Грабівця готував списки молодих людей, яких мали вивозити на роботи до Німеччини. Щоб врятувати своїх рідних, він заносив у ці списки бідняків і підпільників-націоналістів. Видав німцям і Михайла. У Німеччині юнак створив підпільну групу українських націоналістів, проте їх видав хлопець-латвієць. Михайла відправили у концтабір, однак йому вдалося втекти. Перейшовши західний фронт, він вступив до американської армії. Згодом виїхав до США, де здобув дві вищих освіти і став науковцем.
* * *
Дитинство Володимира Тимчія було щасливим і безтурботним. Наймолодший у сім’ї, він був улюбленцем не тільки матері, але й старших братів та сестер. Особливо любив його найстарший брат – гімназист Михайло, для якого перед дитячими іграшками на першому місці завжди була книжка. З допомогою Михайла кмітливий Влодко рано навчився читати й рахувати і легко здобув початкову освіту в сільській школі. 1923 року вступив до першого класу Стрийської ґімназії. Слід зазначити, що в цей час її учнями було багато майбутніх діячів ОУН: Степан Охримович та його брати Йосип, Остап, Маркіян, Мирослав, Теодозій; Степан і Олекса Бандери, Осип Бандера, Лев Ребет, Олекса Гасин, Осип Грицак, Юліан Гошовський, майбутній історик українського революційно-визвольного руху ОУН і УПА Петро Мірчук. Майже всі вони були пластунами, як і Володимир та Роман Ерденберґери, Ярослав і Богдан Раки, Орест і Дарія Шпіцери, Антоніна і Климентина Садовські, Мирон Шпіцер, Євген Пеленський і багато інших.
На той час Пласт був найдієвішою молодіжною організацією в Стрию. Старше покоління стрийських пластунів відзначилося у підрозділах Українських Січових Стрільців (УСС) та Української Галицької Армії (УГА).
Молоді ґімназисти продовжували і розвивали їх справу. Володимир Тимчій та його друзі-пластуни займалися самоосвітою, проводили вишколи, табори та багато інших культурних, освітніх, політичних і спортивних акцій з метою підняття національної свідомості українців.
Володимир Тимчій їздив у табори в Остодорі, виховну працю з юнацтвом продовжував і після заборони Пласту, частину куренів якого було переформовано у Доріст “Рідної Школи” (щоправда, вже без зовнішньої атрибутики – одностроїв, відзнак та ін.).
Разом з Володимиром в ґімназії навчалися і його близькі родичі, які теж зробили свій внесок у справу визволення України: двоюрідний брат Михайло Тимчій, сестра Євфрозина, майбутній шваґер Петро Дмитришин, двоюрідний брат Микита Опришко.
Володимир Тимчій закінчив навчання у Стрийській ґімназії у червні 1932 р. Разом з ним отримали свідоцтво зрілості Микола Кос, Петро Мірчук та Володимир Стахів.
Кос Микола, син Тимка і Катерини (16. 12. 1912, с. Липа Долинського р-ну Івано-Франківської обл. –
У різні періоди часу в одному ґімназіяльному класі з В. Тимчієм навчалися Богдан-Тадей Галайчук, Зеновій Гойсак, Петро Дмитришин, Василь Костів, Євстахій Маркусь, Лев Ребет, Петро Салдан, Володимир Фрайт, Василь Яворів та ін.
І оточення, й атмосфера Стрийської ґімназії формували в молодого хлопця почуття національної гідності, прагнення здобути незалежність України, бажання і готовність віддати всього себе на службу рідному народові. Вроджений розум, організаторський хист, досконалі фізичні дані помножені на незламну волю, наполегливість і постійну працю дозволили Володимирові незабаром стати визнаним лідером націоналістичної молоді Стрийщини.
Після закінчення ґімназії В. Тимчій студіював на гуманістичному факультеті Львівського університету. Проте не зміг продовжувати навчання, бо за активну громадсько-політичну роботу окупаційна польська влада переслідувала його і навіть декілька разів арештовувала.
В. Тимчій активно працював у грабовецькій “Просвіті” й педагогічному товаристві “Рідна школа”, що підтверджують архівні матеріали. Так, у “Звідомленні грабовецької читальні “Просвіти” за час від дня 1-го січня 1933 до дня 31 грудня
Зберігся в архівах також “Протокол зі загальних зборів кружка “Рідної школи” ім. М. Шашкевича в Грабівці”, які відбулися 22 січня 1933 р. у громадському домі. На цих зборах Володимира Тимчія обрали заступником голови гуртка “Рідна Школа”, до якого входило 45 осіб, серед них – Володимирові рідні брати Михайло та Іван, сестри Євфрозина та Юлія, стрийко Стефан та двоюрідні брати Петро Тимчій і Микита Опришко.
Велика просвітницька та політична робота Володимира Тимчія і його друзів сприяла зростанню національної свідомості у селян, які вступили у смертельний бій з ворогами України. За відомостями краєзнавця Федора Соловія, поданими у його надзвичайно цінній праці “Повстанський мартиролог Стрийщини”, у боротьбі ОУН і УПА загинуло 19 грабівчан: Левко Берездецький-“Ситник” (13. 02. 1917- 6. 09. 1950), Василь Вітрикуш (12. 11. 1920 – ?), Василь Друль (1932-1956), Іван Друль (1951-1953), Іван Друль-“Довгоніс” (11. 04. 1920 – кінець 12.1944; поручник УПА, організаційно-мобілізаційний (військовий) референт Стрийського окружного проводу ОУН), Ігор Друль (1928-1955), Степан Дулиш-“Бігунчик” (1926 – 19. 03. 1946), Степан Логінський (7. 08. 1918 – 22. 09. 1951), Михайло Матійців (1894-1952), Петро Матійців-“Заяць” (10. 05. 1924 – 1949), Дмитро Мельник (? – 1952), Теодор Мельник (8 .03. 1922 – ?), Микита Опришко-“Медвідь” (4. 04. 1911 – кінець 02 або поч. 03. 1940), Степан Опришко-“Доброволець” (9. 01. 1928 – 19. 11. 1948), Михайло Павула (13. 02. 1924 – осінь 1947), Володимир Тимчій-“Лопатинський” (28. 10. 1911 – кінець 02 або поч. 03. 1940), Степан Тимчій (20. 01. 1914 – весна 1939), Теодор Тимчій-“Аркас” (9. 03. 1916 – 22. 03. 1946), Михайло Турик (1921 – ?).
Мешканці рідного села В. Тимчія знають про його політичну, громадську та просвітницьку роботу. Багато грабівчан, що пам’ятають яскраву постать Володимира Тимчія, поділилися своїми спогадами про нього.
Спогади Марії Ярошевич (1921 р. н.), мешканки с. Грабівця, записані Василем Шпіцером (тут і далі у тексті максимально збережено стиль мови співрозмовників).
В. Ш.: Про Володимира Тимчія збереглося багато архівних і літературних матеріалів. Я вважаю, що їх треба видати окремою книжкою, бо він на це заслужив.
М. Я.: То, що заслуговує, то він заслуговує. Знаєте, в нас було село передове. Значною мірою завдяки йому. Він був такий, що вмів зорганізувати і молодь, і літніх, і дітей. “Просвіта” в нас була, “Рідна школа” – всьо в нас було. Він є дійсно заслужений.
В. Ш.: Розкажіть, будь-ласка, трохи про себе, про своїх батьків.
М. Я.: Моя мама, Анастасія Матійців, була головою Союзу Українок в Грабівці. Пам’ятаю, тоді було багато політичних в’язнів, то люди також давали для них продукти. Здається, один раз на три місяці можна було давати передачі. Все відбувалося в нашій літній кухні на подвір’ї. Тут збирали продукти, звідси вивозили ці продукти до Стрийської тюрми.
В. Ш.: Коли це було?
М. Я.: Це було перед війною, за Польщі. Продукти збирали для тих політв’язнів, що сиділи в Стрию. В літній кухні відбувалася також збірка хлопців-націоналістів. Ту приїжджали із Завадова, із Конюхова. У нас у хаті була велика піч, а під нею сушилися чоботи. Ну, і я раз робила порядок і знайшла в чоботі список усіх націоналістів, і вони якраз мали підпільні назвиська. То я це читала. Мою маму дуже переслідували поляки. О, то все було.
В. Ш.: А батько був не такий активний ?
М. Я.: Ну, батько був господар, більше займався господаркою, а мама була більш політично свідома. Розповім Вам про один випадок. Було це перед війною. Я пам’ятаю, що з “Лопатинським” Влодком постійно був “Медвідь”. То псевдо, а звали його Микита Опришко. Так сталося, що він дуже захворів. Привели його до нас, а він страшенно кашляв, мав запалення. Моя бабця поставила йому “різані баньки”. Він у нас лежав чотири дні. Тут приходить такий один до мами і питає: “У вас є Микита?”, а мама: “Який Микита? У мене нікого нема”.
В. Ш.: А хто це приходив ?
М. Я.: Знаєте, то вже вмерло, я не хочу називати імен лихих людей. Його вже підозрювали хлопці. Так от, як тільки той чоловік пішов, мама сказала Микиті, хто ним цікавився. Микита відповів, що мусить уже йти. Мама дає йому спідницю, блюзку, вбирає за жінку, і він поза стодолу йде до Тимчійки. І вже там він лежав і виходив з хвороби. Ви можете собі уявити, що вже через півгодини приходить поліція. А мама якраз застелила це ліжко. Поліція приходить, і відразу до покою.
– Ту є Микита ?
– Який Микита? Якби ти не прийшов, я би і тебе не виділа.
Він пхає руку під перину і каже: “Єще цєпле мєйсце”. А мама: “Слухай, то моя хата, то не чужа хата. Я маю сім’ю, дітей, чоловіка, родину. То що? Я не маю права прилягти в своїй хаті на своєму ліжку?”.
– Ми тебе вивеземо.
– Що? Мене, з моєї хати вивезеш? То ти ліпше їдь туди, звідки приїхав. А я є ту родом.
В. Ш.: А чому Микиту шукали?
М. Я.: За що його шукали ? За то, що він був дійсно свідомий націоналіст. Його хотіли посадити в тюрму. Так, як Влодка. Влодко два рази був у Березі Картузькій. Я то знаю. Як перший раз приїхав Влодко з Берези, то він розказував, як над ними знущалися, як їх били по голові, по чім-небудь. Але тоді ще приїхав такий не дуже змінений. Ну, а як другий раз приїхав, вже був не до впізнання. Був страшно змінений, скатований. Він мав “вовчий білет”. І Микита також. Так що їм не можна було бути в своїм селі. Вони могли бути лише в іншій місцевості. Польська поліція слідкувала кожен їх крок. Я знаю, приходили вони до Влодкової мами. То цілий час маму шантажували, щоб вдома не жив.
В. Ш.: Чи Микита був двоюрідним братом Влодка?
М. Я.: Так, він був родич. І вони обидва були цілий час разом.
Частина 3
* * *
Ганна Тимчій (1921 р. н.), дружина Петра, Володимирового старшого брата, згадує: “Володимир був здібний до наук і дуже любив спорт. Допомагав дітям в різних науках, особливо любив вчити німецької та історію. Одягався по-спортивному, часто робив далекі подорожі на велосипеді. Дуже любив грати у футбол і волейбол. А на господарці ж було роботи й роботи … То мама інколи дорікала: “Товчуть ту ґулю та товчуть, коли вже, нарешті, розіб’ють її?”
В 1934 році він зібрав гроші і започаткував будівництво лазні в Грабовці. Люди мали де помитися і згадували його добрим словом. Але радянська влада вирішила мабуть, що колгоспникам митися не треба і зробила там телефонну станцію.
Також він спричинився до будівництва читальні “Просвіта”. Перед війною вимурували коробку. Після смерті Влодка будівництво припинилося і завершилося аж через сорок років.
Влодко був проти алкоголю, і весілля в Грабівці звичайно були безалкогольними, особливо для молоді. Він користувався величезною повагою і авторитетом не тільки в Грабівці, а й в усьому районі. Якщо він заходив в якомусь селі до читальні і про це дізнавалися місцеві парубки, то відразу погасали цигарки, не було чути лихих слів, а хто був напідпитку, хутенько щезав.
Він був добрий організатор, щорічно водив походи на Маківку: дехто йшов пішки – тоді це тривало два дні, а декотрі їхали фірами або роверами.
До нього часто навідувалися Охримович з Завадова і Гасин з Конюхова.
Його дуже шанував священик о. Матковський і всі селяни. Коли його перший раз арештували в рідній хаті і посадили в Березу Картузьку, то люди за ним жалобу носили.
Після смерті Володимира Тимчія, на увічнення його пам’яті в 1943 році біля церкви насипали могилу, яку посвячували на Зелені Свята. На посвячення зібралися тисячі людей – зі Стрийщини, сусідніх областей і були навіть зі Сходу України. Мама часто плакала за ним і тужила: “Сину-синочку, де тепер твоя могила, де твої кості порозкидані на поталу воронам? Чому я не продала ліс і не відправила тебе вчитися до Бельгії? Чому ти не послухав мене і не виїхав з України?”
Як це не дивно, але могила простояла до часів “хрущовської відлиги”, під час якої головний “кукурудзяник” дав команду закривати церкви, руйнувати могили, валити хрести. Він, як і Ленін, заподіявся покінчити з релігією і обіцяв до 1980 року “показати останнього російського попа”.
Молодь села Грабовець відновила могилу в 1989 році. Особливо постаралися діти брата Василя – Володимир та Ярослав, а також Богдан Матійців.
* * *
Про будівництво читальні ширші відомості подав Іван Турянський (1928 р. н.), багатолітній вчитель історії, голова відновленої “Просвіти” в с. Грабовець: “Із повідомлення за 1933 рік довідуємося, що головою “Просвіти” є парох Матковський, заступником – Петро Каспер, секретарем – Николай Павула, бібліотекарем – Володимир Тимчій. Всі члени за професією рільники, а Тимчій Володимир – студент. Товариство збирає кошти на будівництво будинку-читальні “Просвіта” і зібрало вже 2250 золотих”.
Почалось будівництво читальні “Просвіта” у 1937 році і закінчилося аж у 1979 році.
Володимир Тимчій забезпечував будову робітниками. Тих, хто бажав докласти рук до корисної справи, не бракувало, і за два роки коробка з дорогих бетонних блоків була завершена. Після смерті Володимира будівництво припинилося, і стіни читальні простояли так аж сорок років.
Десь в 1977 році тодішній голова колгоспу вирішив читальню розібрати та віддати блоки на свинарник. І вперше за часів колгоспної влади грабівчани зібралися на мітинг протесту. Активний спротив не лише зберіг будівлю, а й спонукав районну владу до завершення будівництва, що було здійснено в 1979 році.
Проте один літній селянин сказав, що комуністи зганьбили читальню, бо повісили таблицю, буцім-то її збудовано до 40-річчя визволення Західної України”.
Поділилася своїми спогадами про Володимира та родину і його двоюрідна сестра Катерина Денькевич (1920 р. н.), зв’язкова ОУН:
В. Ш.: Прошу поглянути на цей портрет. Чи впізнаєте, хто тут зображений?
К. Д.: Я його впізнаю, бо я його знаю. Може хто з чужих не впізнав би, а я впізнала. То Влодко, “Лопатинський”. Подібний ніс, очі, уста. Дуже гарний портрет, і Влодко подібний на себе. Не знаю, яка в нього була зачіска. Можливо, його постригли в тюрмі, і тому волосся на портреті коротке.
В. Ш.: Що Ви можете розповісти про Влодка та його оточення?
К. Д.: Найбільше Влодко дружив з Микитою Опришком і стриєчним братом Іваном – сином Степана. Микита з Влодком майже не розставався. Він там жив і з ним працював. То був рослий, великий хлопець, широкий в плечах. Влодко був дрібніший, але також високий і дуже гарний. Любив спорт.
Тато Володимира – Іван посів родинне обійстя. Він служив при війську, але на жнива завжди приїжджав додому, щоб допомогти на господарці. Мама походила з дуже багатої родини Тимчіїв з Дуліб. Вела всю господарку. Була строгою, але доброю мамою. І сусіди, і родина її дуже поважали і любили.
Після страти Біласа і Дмитра Данилишина в Грабовці була оголошена жалоба. А Влодкова сестра Юльця виходила заміж. То вона брала шлюб в ґранатовій сукні, на якій були тільки білі нашивки.
Вуйна [мама Володимира. – В. Ш.] запросила на весілля господарів, а Влодко – своїх молодих друзів з ОУН. То мало бути таке чайне весілля: тільки з чаєм, без алкоголю. Бо тоді пішов від ОУН клич: “Без алкоголю”. Правда, господарі в іншій кімнаті тихцем пили горілку, а хтось з молодих побачив і каже: “Влодзю, в тебе ся нефайне робить”. Влодко підійшов до мами:
– Мамо, що Ви мені наробили?
– Дитино, то так має бути. Ви, молоді, пийте собі чай. А як я запросила війта, священика, поважних господарів як Матійців, Опришко, то я не буду ставити їм на стіл воду. Скажуть, що я господиня на ціле село, а поставила їм воду. Я мушу.
Весілля продовжилося. Молоді пили чай, а старші вживали традиційних напоїв.
В. Ш.: Коли було висипано могилу в Грабівці коло церкви?
К. Д.: Як прийшли німці, молодь села вирішила насипати могилу на пам’ять про “Лопатинського”. В той час провідником села був Теодор – стриєчний брат Влодка. Спочатку хотіли висипати могилу на обійсті перед хатою Влодкової мами. Але мама не згодилася: “Я не можу щодня дивитися й плакати”. І тоді вже зробили коло церкви. На могилі працювали фіри зі всіх сіл, висипали могилу всім районом. На посвяченні могили я стояла коло Дорка і його друга Турика. І ще Берездецькі були. Ті Берездецькі вже пішли за мельниківцями. А Теодор і Турик лишилися за ОУН.
Людей зібралося дуже багато на посвячення. Всі стоять і мовчок… Мовчок, ніхто нічого не робить. А я тоді до Дорка: “Дорцю, а чого ж ти не зачинаєш?” А він: “Ти не видиш, що ся робить? Дивися, як прапорці поперевертали. То мельниківці вже. А тепер ми, бандерівці, підемо в підпілля. То вже вони тепер будуть рядити”.
В. Ш.: Як вони прапорці поперевертали?
К. Д.: Жовте догори, а синє вниз.
В. Ш.: Вже тоді в селі були бандерівці і мельниківці?
К. Д.: Так, вже відразу були дві партії. Ще мама Влодкова каже: “От, дураки! Фаєтонами їдуть, прапор повісили перевернутий, цигарки в зубах… А що там у них в голові?” Мама дуже критикувала ту партію мельниківців. А за Влодком дуже плакала: “Ой, дитинко! Я тебе грудьми годувала, я тебе вчила, аби тобі було добре. А ти вроджений націоналіст. А ворон твої очі розніс, дитинко”. Плакала ночами. Не раз вставала з ліжка, то подушка була мокра. Ой, йой-йой, скільки-то наших загинуло? Старший Дорків брат Стефан Тимчій пішов в Карпати воювати. Він був столяром, мав магазин на спілку з В. Але Стефан багато займався політикою, а В. любив красиве життя, то вони збанкрутували. Пам’ятаю, як він прийшов до моєї мами прощатися, то сказав:
– Цьоцю, може, я більше не повернуся.
– А може б, ти не йшов? – порадила мама.
– Як мене ОУН посилає, то я мушу йти.
– А де ви будете збиратися?
– Зберемося в Конюхові, а потім підемо в Карпати, і там нас повинні перевести через гори.
Його послав ОУН. Туди посилали найкращих. Потім була війна, наші програли і мадяри забрали їх в полон. І всіх оунівців віддали полякам. Мені брат Василь оповідав, що їх везли колією у відкритих вагонах. Стефана і ще трьох хлопців, зв’язаних колючим дротом, завезли у польську військову частину під Стриєм, яку, не знаю чому, називали “перший ПАМ”. Там їх дуже тортурували, до них нікого не пускали, і вони вже звідти не вийшли.
В. Ш.: Чи пам’ятаєте Ви початок війни?
К. Д.: Пам’ятаю, як Польща розпадалася, то вуйко Михайло [вітчим Стефана і Теодора – авт.] збирав чоловіків, щоб ішли до лісу під Колодницею. Всі туди пішли. Пізніше ми дивимося – вже йде наше військо. Ну, яке військо? Той має якийсь патик, той косу, а хтось і з карабіном. І вони фосами-фосами підповзали до Стрия. А в Стрию були ще поляки – добре озброєні, з машінґверами. Другий наш загін йшов з Нежухова, а третій – з Конюхова через Дуліби. Хотіли взяти Стрий. А поляки вже почали розбігатися. Тікали, палили села, людей вбивали. От, на Дуліби прийшли:
– Дзє твоє синовє, Опришку?
– Не знаю.
І багнет в нього. Старого Опришка закололи.
Робили масакру по селах. Наше село врятувала стара полька, яка просила жовнірів не карати нас, бо в селі всі мирні мешканці. А в Конюхові і Дулібах спалили багато хат. Багатьох вистріляли. На вишку поставили машінґвера і били по Дулібах. Потім відрізували вуха, носи, вибирали очі і все кидали під ноги. Страшне робили…
* * *
Найбільше Володимир Тимчій посвятився роботі в ОУН. Під опікою провідного організатора українського визвольного руху Степана Охримовича, який проживав у сусідньому селі Завадові, він став свідомим і дієвим націоналістом. С. Охримович звернув увагу на здібного юнака і за його допомогою 1929 року організував перше звено Юнацтва ОУН у Стрийській ґімназії, провідником якого став В. Тимчій. У своїй праці на цьому посту він звертав увагу не лише на те, щоби юнаки були національно свідомими, політично зрілими, але й на те, щоб вони добре засвоїли методи підпільної боротьби, конспірації, вміли правильно поводитися в складних ситуаціях. Збереглися інформації, що з цією метою Тимчій застосовував цікаві прийоми, які дуже захоплювали юнаків. Призначивши зустріч, зазвичай десь серед поля чи у лісі (але обов’язково на відлюдді), він перший приходив на те місце, докладно вивчав околицю, а опісля, заховавшись у кущі або в траву, спостерігав за приходом юнака. Кожен, хто ішов на організаційну зустріч, мусив бути обережним, щоб не звернути на себе уваги інших, особливо поліції та її “сипачів”. Переконавшись, що юнак іде на зустріч за всіма приписами, В. Тимчій раптово з’являвся перед ним. Інколи він таки добре картав того, хто виявив необережність, чи повівся так, що міг наразити себе і свого зверхника на небезпеку.
Такі методи В. Тимчій практикував з різними варіантами, щоби якомога краще підготувати своїх підопічних до нелегкої підпільної роботи. Особливу увагу він звертав на те, щоби юнаки були точні, щоби ретельно виконували навіть найменші завдання, бо від дрібниць у житті багато залежить. Вихованці любили В. Тимчія і намагалися в усьому його наслідувати. Багато з них пізніше здобули собі славу героїв. У політичному вихованні юнаків і власній діяльності В. Тимчій керувався передусім “Постановами Великого Збору Організації Українських Націоналістів”, що відбувся 28 січня - 2 лютого 1929 р. та Декалогом в редакції Степана Ленкавського, який подаємо нижче.
ДЕКАЛОГ
(10 ЗАПОВІДЕЙ УКРАЇНЦЯ-НАЦІОНАЛІСТА)
“Я – Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому сплямити слави, ні чести Твоєї Нації.
3. Пам’ятай про Великі Дні наших змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба.
7. Не завагайся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро Справи.
8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не поневолять Тебе зрадити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, багатства й слави Української Держави”.
В одній із масово поширюваних тоді листівок ОУН зазначалися засади, на яких базуватиметься самостійна Україна: “Які завдання матиме Українська Держава? Вона 1) забезпечить всім працюючим політичні права, громадську свободу і участь в державному кермуванні; 2) передасть трудовому селянству всю землю в приватну власність, лишаючи колгоспи лише там, де цього добровільно бажатиме саме населення; 3) встановить вільну торгівлю і вартісні гроші; 4) доповнить продукцію удержавлених фабрик, заводів і копалень приватним виробництвом щоденних життєвих потреб для найкращого забезпечення населення; 5) сприятиме розвиткові вільної кооперації у всіх її формах; 6) забезпечить українському пролетаріатові працю, гідні умови існування і право організації у вільних професійних союзах; 7) унеможливить визиск народу з боку капіталістів; 8) видалить поза межі свої ворожий московський і польський елемент, який відбирає працю і землю українцям та допомагає їх поневоленню, а на тих українських землях (під польською та іншими окупаціями), де ще залишилися поміщики, переведе експропріацію поміщицької землі й передасть її без викупу селянству; 9) поширить національну школу, освіту і культуру; 10) створить сильну національну армію для оборони державних границь та інтересів українського народу пред імперіалізмом ворожих і чужих народів”.
У 1932 р. Володимир Тимчій став дійсним членом ОУН і був призначений організаційним референтом повітової Екзекутиви ОУН Стрийщини. Зверхниками В. Тимчія були повітовий провідник Петро Мірчук та окружний організаційний референт Олекса Гасин , а також окружні провідники Лев Ребет (1932-12.1933), згодом Олекса Гасин (12.1933-01.1934, осінь 1934 – 1936) і Дарія Цісик (1934).
Мірчук Петро, син Юрія і Євдокії (26. 06. 1913, с. Добрівляни Стрийського р-ну Львівської обл. – 16. 05.
На час створення мережа ОУН в Західній Україні поділялася на шість округ: Львів, Перемишль, Стрий, Станиславів, Тернопіль, Волинь. В організації тоді було приблизно 600-700 осіб. У 1932-1933 рр. мережа розширилася до десяти округ, серед яких однією з найпотужніших була Стрийщина: близько 240 членів організації. Стрийська округа охоплювала шість повітів – Долина, Сколе, Турка, Дрогобич, Жидачів та Стрий.
На початку 1930-х років Стрийщина відігравала важливу роль в діяльності ОУН. Саме тут активно друкували та поширювали підпільну націоналістичну пресу. Через Стрийщину пролягав основний шлях надходження з-за кордону центральних видань ОУН – журналів “Розбудова Нації” та “Сурма”. Цим займався окружний організаційний референт Олекса Гасин. У селі Монастирці біля Стрия у 1932-1934 рр. діяла підпільна друкарня Крайової Екзекутиви, в якій друкували “Бюлетень КЕ ОУН” та журнал “Юнак”. Опікувався цією друкарнею референт пропаґанди, а згодом Крайовий Провідник Степан Бандера. Після її виявлення П. Мірчук організував крайову друкарню – теж на Стрийщині, у своєму рідному селі Добрівлянах. Без сумніву, до виготовлення і розповсюдження підпільної націоналістичної преси чимало зусиль доклав і В. Тимчій. Проте основна його робота полягала в розбудові мережі ОУН. І з цим він впорався блискуче. Був гідним послідовником закатованого поляками весною 1931 р. Степана Охримовича.
Охримович Степан, син о. Богдана і Анни (18. 09.
Власне завдяки роботі Степана Охримовича та його друзів ОУН на Стрийщині стала однією з найпотужніших в Краю, а від 1933 р. переважно на її основі формувався склад Крайової Екзекутиви ОУН.
Крім роботи у “Просвіті” та “Рідній школі” Володимир Тимчій рішучішими заходами усіляко запобігав полонізації. Він був одним з активних організаторів т. зв. “шкільної акції” у вересні 1933 р., за що його разом з О. Гасиним, П. Мірчуком, М. Опришком та іншими затримали. Незважаючи на арешт організаторів, “шкільна акція” відбулася успішно. Про її мету, суть і розмах можемо довідатися із судової справи Стефана Тимчія, що збереглася в архівах.
Подаємо деякі з документів цієї судової справи у перекладі з польської мови:
“Тимчій Стефан з Грабівця стрийського
злочин за ст. 97 і 155 К. К.
РАПОРТ
Організація Українських Націоналістів на терені Стрийського повіту з часу викриття таємної друкарні ОУН в Монастирці цього ж повіту, тобто від 17. І. 1934 р. не виявляла жодної діяльності з розповсюдження нелегальної літератури, відчуваючи її брак, і вимушена була доставляти літературу з інших теренів, зокрема зі Львова.
На початку квітня поточного року місцевий слідчий відділ отримав конфіденційну інформацію, що нелегальна література для тутешнього повіту повинна надійти обхідним шляхом до Стрия і повинен її привезти член ОУН, який мешкає в Стрию на Ланах. В процесі подальших розвідок і спостережень встановлено, що та література фактично коло 15. IV. 1934 р. була привезена до Стрия і 19. IV. поточного року має бути розподілена на окремі населені пункти в околицях Стрия.
Далі виявлено, що зважаючи на посилену пильність і спостереження за членами ОУН, заангажованими в тій роботі, література в Стрию роздаватись не буде, а 19. IV. поточного року повинні її перенести до приміських сіл як безпечніших і таких, що не перебувають під пильним наглядом функціонерів польської поліції [далі – П. П.- В. Я.]. З цією метою контролюються усі найважливіші шляхи, що ведуть зі Стрия до навколишніх сіл, під час спостереження за якими був затриманий на Помірках постерунковим Йозефом Паулем з постерунку П. П. в Стрию Стефан Тимчій, син Теодора і Марії Антонів, нар. 20.І. 1914 р. в Грабівцю стрийському, повіт Стрий, польський громадянин, руської національності, вільний, мешкає в Грабівцю стрийському, повіт Стрий, 4 кл. початкової школи, греко-католицького віросповідання, столяр, безробітний, без маєтку, дотепер не суджений. В часі, коли йшов обхідною дорогою через поля в напрямі села Грабовець стрийський, ніс в мішку на плечах пакет місткістю
Виходячи з вищесказаного проведено попереднє слідство, в результаті якого встановлено, що затриманий Стефан Тимчій є стриєчним братом Володимира Тимчія, чільного діяча і районного коменданта ОУН, який мешкає в Грабівцю стрийськім і котрим був відправлений для отримання пакета з листівками та принесення його до Грабівця стрийського. Далі з’ясовано, що Стефан Тимчій прибув 19. IV поточного року перед полуднем до Стрия, де зустрівся з невідомою за прізвищем особою, членом ОУН, з котрим пішов на поле поблизу цегельні, розташованої при дорозі до Заплатина, і котрий вручив йому пакет, загорнутий в зелений папір. Тимчій сховав той папір до принесеного з собою мішка, після чого пішов польовими дорогами в напрямі на Помірки до Грабівця стрийського, де був затриманий постерунковим Паулем і допроваджений до місцевого Слідчого Відділу.
Затриманий Стефан Тимчій під час допиту визнав, що ніс в мішку пакунок, загорнутий в зелений папір, і пояснював це тим, що отримав його від незнайомого для того, щоб занести до Грабівця стрийського і віддати певному чоловікові, який буде чекати на нього на пасовиську під Грабівцем. Далі сказав, що йому було невідомо, що містить пакунок, а також не міг пояснити, чому йшов польовою дорогою, а не гостинцем.
Такі пояснення Тимчія неправдиві, оскільки він достеменно знав, що несе в мішку і за чим був відправлений до Стрия, так як в іншому разі не йшов би обхідною дорогою через поля, оминаючи місто, де міг би натрапити на функціонерів П. П. і бути схопленим, а також не брав би з собою мішка.
Хочу зазначити, що члени ОУН у випадку їх затримання при розповсюдженні нелегальної літератури свідомо пояснюють це тим, що не знали про те, чим володіють та від кого його отримали, і завжди мали комусь незнайомому в конкретно означеному місці віддати, а чинять так тому, щоб інших спільників не видати і всю вину беруть на себе.
Зазначу, що згідно з інструкцією ОУН під назвою “Як поводитися в слідстві”, знайденою у викритій в січні п. р. таємній друкарні в Монастирці, члени ОУН ухиляються від будь-яких зізнань або пояснюють усе в спосіб, описаний вище, що стосується і затриманого Тимчія, і це доводить, що він є членом ОУН, детально ознайомленим зі змістом вищезгаданої інструкції.
Заборонену літературу, загорнуту в зелений папір кількістю 2580 штук прикладаю як речовий доказ, а 30 штук затримано для службових цілей.
В пакеті між листівками знайдено 1 листівку з відбитками пальців, яку відправлено до Централі Слідчої Служби у Варшаві для експертизи, про висновки котрої повідомлю пана окружного судового слідчого у визначений час.
Затриманий Тимчій Стефан доставляється при цьому до тамтешньої камери попереднього ув’язнення в зв’язку з тим, що був він дня 19. IV. 1934 р. о годині 16.45 затриманий до подальших розпоряджень.
Стрий, дня 21 квітня 1934.
Арендарчик Едвард,
слідчий попереднього розслідування”
* * *
“Прокурор окружного суду в Стрию
дня 12 травня 1934
II Ds. 848/34
ЗВИНУВАЧУВАЛЬНИЙ АКТ
Звинувачую перед Окружним судом в Стрию як Судом Присяжних ув’язненого Стефана Тимчія, народженого 20 січня 1914 р. в Грабівцю стрийському і там проживаючого, сина Теодора і Марії, греко-католицького віросповідання, вільного стану, столяра за професією – в тому, що дня 19 квітня 1934 р. з метою розповсюдження перевозив зі Стрия до Грабівця листівки, видані ОУН, котрі закликали до відриву південно-східних воєводств від польської держави через пропаґандистську діяльність на шкільному терені як на відтинку фронту української національної революції, організацію актів саботажу і терору, тобто до державного злочину – чим скоїв злочин проти громадського порядку за ст. 155 §2 К. К. , за що відповідно до цієї статті повинен бути покараний. Пропоную на головне засідання суду викликати звинувачуваного Стефана Тимчія з місцевої камери попереднього ув’язнення, свідків Йозефа Пауля К.13, Йозефа Січка К. 15, Едварда Арендарчика К. 18, Євгеніуша Кордиса К. 24, Базю Вольф К. 21, Марію Тимчій К. 22,
24 січня 2011
|
| Закрити |
